Пролог

Якби в перший день війни хтось сказав мені, що згодом у моєму житті з’являться десятки виставок по всьому світу, міжнародні ювелірні проєкти, персональна виставка, нагороди, роботи в приватних діамантових колекціях
і власний міжнародний освітній проєкт, я б не змогла в це повірити.

Тоді все починалося з евакуації.

З кількох прикрас, які я випадково взяла з собою.

З втрати роботи і всього, що мала.

І з гострого відчуття крихкості життя — свого і життя моєї дитини.

Я рухалася майже навпомацки.
Без плану.

З довірою до процесу.

І крок за кроком почали траплятися дива.
Підтримка приходила несподівано.

Люди й можливості з’являлися саме тоді, коли були потрібні.

Озираючись назад, я дедалі частіше думаю про те, як із тиші й невизначеності народжується ріст.

Як творчість стає опорою для виживання.

І мовою, якою світ відповідає.

Ця книга — про стан.
Про мій спосіб жити.

Про шлях.

Я вдячна всім, хто поруч.
Моїй сімʼї і тим, кого люблю.

Мені п’ять.
Я сиджу в бабусиному саду просто на землі.
Навколо — трава й квіти.
Рослини здаються мені архітектурою — живою, органічною, захопливою.

У руках — коробок сірників, який я, напевно, поцупила, поки дорослі не бачили.
Кожен сірник для мене — людина.
Я «одягаю» їх у трави й пелюстки, створюючи крихітні силуети.

Це мій перший дизайн.
Моя перша композиція. Мої перші прикраси.
Я сиджу в саду годинами. Час розчиняється.
Залишаємось тільки я і мій маленький всесвіт.

Коли мені виповнилося сім, батьків запросили до школи «поговорити». Вчителі сказали впевнено: дитині потрібно до художньої студії.

Так я вперше потрапила в справжню майстерню. Там пахло олією, терпентином і великими мріями.

Художник не підняв очей:
— Місць немає.

Мама мовчки відкрила папку з моїми роботами. Він подивився. І раптом сказав:
— Іди сюди, маленька художнице. Малюй.

Я випадково перекинула банку з водою. Аркуш намок. Правил я не знала. Знала тільки внутрішнє відчуття.

Через кілька годин на папері з’явився павич. Живий. Гордий.

Моя перша справжня робота. Її виставили в Національному художньому музеї Дніпра — міста, де я народилася.

Так я зробила свій перший крок у мистецтво.
Крок, після якого назад уже не буває.

Одразу після школи я вступила до художнього училища, а згодом — до художньої академії. Це було занурення у свободу, андеграунд і внутрішні суперечності.

Я стала тією самою «поганою дівчинкою» — художницею, яка шукає, ламає, експериментує, живе на межі. У мене було коротке червоне волосся, поголені брови й мартінси на високій платформі — я була панком.

Мене швидко почали помічати в різних сферах мистецтва, і незабаром мене запросили працювати мейкап-артисткою на конкурс у моєму місті.

Паралельно я створила свою першу колекцію одягу — і одразу представила її на великій сцені в межах Ukrainian Fashion Week.

Майже миттєво — столиця. І відразу ж — Париж. Навчання на стилістку.

Одразу я почала працювати на зйомках, у кіно та шоу-бізнесі.
Усе закрутилося надто швидко. Можливості з’являлися — і я влітала
в них без сумнівів.

Щодня я створювала щось нове. Тоді професія стиліста лише зароджувалася, і ми були першими. Ми формували цей простір з нуля.

Невдовзі я вже представляла Україну в Парижі на міжнародному чемпіонаті зі стилю та мейкапу. Я здобула срібну світову нагороду
в Парижі та гран-прі в Україні.

Роботи було безмежно багато. Без пауз. Без перепочинку. Без сну.
Так промайнули десять років.

Я працювала із зірками. З людьми, чиї імена формують епоху.

І саме тоді я створила свою першу колекцію ювелірних прикрас.
Це був творчий проєкт великих кулонів, які для мене викували у Львові — в кузні, де підковували коней.

Ці прикраси були створені для кіно.

Уся колекція була вкрадена — просто в мене з-під носа.

Можливо, це був знак.

Кажуть, коли так трапляється, ти ніби купуєш квиток і платиш наперед
за успіх.

На самому піку моєї кар’єри я виграла грант і отримала запрошення навчатися в кіноакадемії в Сеулі — на курсі кінорежисера Кім Кі Дука. На той момент я вже знімала мобільне кіно, працювала з арт-інсталяціями, поєднувала в одному проєкті різні види мистецтва. Здавалося, все в моєму житті спрямовувалося вгору — до нової висоти.

Але замість навчання стався переворот. Справжній. Під час зйомок я потрапила в автомобільну аварію. Машина перевернулася. І це теж була доля.

Мені довелося майже заново вчитися ходити. Знову входити у своє тіло. Збирати себе по частинах.

Саме через цей поворот, через біль і злам, несподівано відкрилося інше життя. Я вийшла заміж. Народила сина. Почався новий цикл — цикл пошуку можливості зростати в мистецтві далі, але вже інакше. З іншої професійної грані.

Ювелірний дизайн обрав мене сам. Одного разу подруга сказала:
— А ти не хочеш створити власний ювелірний бренд?

На той момент я вже інтуїтивно експериментувала, робила щось для себе. І, звісно, я погодилася.

Занурення було стрімким. За чотири місяці, без досвіду, я створила чотири колекції — по десять виробів у кожній. Ніби хтось увімкнув внутрішній мотор і сказав: «Тепер так».

У цієї історії був не найлегший фінал. Колаборація розпалася. Але мені залишилося головне — ім’я мого бренду. І навички новонародженої ювелірної дизайнерки — бойове хрещення.

Далі були десять років роботи з українськими фешн - і ювелірними брендами. Стажування. Технології. Виробництво. Знайомство з діамантами й людьми індустрії, які формують ринок. Це був світ, у який я входила глибоко й серйозно.

Перші дві каблучки, які я створила в колаборації з брендом Logvin, стали для мене точкою відліку самостійного зростання.

Дизайн починався з чистої, гладкої поверхні — майже неторкнутої. І поступово переходив у авторську ручну роботу, наповнену слідами, ритмами, недосконалостями й змістом.

У цьому був сенс. Усі люди народжуються чистими. А крок за кроком формується унікальний шлях. Саме тому колекція отримала назву The Way — шлях особистості.

Можна сказати, що саме з цих двох каблучок почався мій власний шлях.
Але власний бренд… Я б не створила так швидко. Не тоді. Не в тій версії свого життя.

Причиною для створення стала війна.

Я, мій син і десятки інших людей — у бункері. Київ почали бомбити.

Війна увійшла раптово. Так, ніби її ніколи не існувало — і вона стала всім.

Перші години й досі важко згадувати. Нам дуже швидко пояснили, що ми можемо втратити життя і що потрібно евакуюватися.

Мій син спав. А я сиділа за столом і не могла прийти до тями. У руках — маленький рюкзак із документами.

Бункер був колишньою артгалереєю. На столі — якісь продукти. І сіль. Поруч — клей ПВА.

І раптом — зовсім несподівано для самої себе — я почала займатися творчістю. Я взяла дощечку. Наливала клей. Сипала сіль.

Я плакала. Мені було дуже страшно.
Я не знала, чи виживемо ми.

Але під моїми руками сіль почала народжуватися в прикраси. Соляна форма згодом була відсканована лазером, надрукована на 3D-принтері й відлита в металі.

Поверхня солі та форма стали металевими, надлегкими прикрасами.
А поверх металу я створювала соляний арт, який розчинявся у воді.
Це був унікальний арт-досвід для моїх клієнтів.

Так з’явилася авторська колекція «Сіль». І тієї ж ночі народився ювелірний бренд JULIE KLEOM.

Колекція буквально була створена на сльозах.

І тоді я подумала: сіль — це природна частина нашого життя. Недарма кажуть — «сіль життя».

Вона є в наших сльозах. У нашому досвіді. У наших почуттях.

Мені захотілося передати цей досвід через форму. І показати всьому світові, що сльози в усіх людей солоні. У всіх без винятку. По всьому світу.

Колекцію «Сіль» було випущено того ж року — у перший рік війни в Україні — у спільній колаборації з керамічною художницею La Petite Clara.

Її показали більш ніж на двадцяти виставках у світі: Нью-Йорк, Сеул, Лондон, Женева, головні міста Європи.

Ця колекція стала моєю візитівкою і отримала світові нагороди.

Вона говорила про сенс. Про те, що дизайн може розкривати глибину людського досвіду.

І про те, що навіть зі страху може народжуватися форма, а з болю — ріст.

І те, що здається кінцем, насправді може стати початком нового життя.

Як би дивно це не звучало.

Знову і знову — участь у виставках по всьому світу.

Персональна виставка в улюбленій галереї The Naked Room — разом із керамічною художницею La Petite Clara та фотографом Tolik Petchenko.

Виставка проходила під обстрілами в Києві.

Мої роботи швидко стали частиною приватних колекцій у різних країнах світу. А колаборації — природним продовженням розвитку бренду.

Усе відбувалося органічно.

Я довго й детально розповідала світу про сіль. Про стриманість. Про концентрацію. Про чистоту форми і смаку.

І в якийсь момент я втомилася про це говорити. Я вигоріла.

Тоді в моєму житті з’явилася фотографка Anna Scheidemann.

І разом ми відчули: життя не може бути лише солоним. У ньому має бути більше відтінків. Більше тепла. Більше ніжності. І солодкості.

Так народилася ювелірна колекція Honey System. І фотовиставка квіткових садів.

Простір, де солодкість — не протилежність солі, а її продовження.
І, мабуть, саме це я хотіла сказати.

Що розвиток — це не відмова від пройденого. А дозвіл собі йти далі.
Змінювати смак, зберігаючи суть.

Бо зрілість — це вміння відчути, коли настав час додати мед.

Тепер я дуже багато переміщаюся.

Був період, коли мені здавалося, що я втратила відчуття дому. А разом із ним — спокій.

Це відчуття було тихим і водночас важким. Стан втрати, який повільно заповнював усе всередині.

Іноді здавалося, що відчай підбирається надто близько.
Мені допомогла тиша. І мені допомогли комунікації.

У дорозі з’являється особливий простір — між містами. Там немає звичних опор. Зате є пауза. І можливість почути себе.

Я довго шукала відповідь — для чого все це. Щоб вижити. Щоб заробляти гроші. Щоб виражати мистецтво.

Відповідь виявилася іншою.

Щоб бути в комунікації.

Я зрозуміла, що люди — найважливіше, заради чого все відбувається.
Мої зв’язки зі світом завжди починаються з дослідження. Найчастіше — з діалогу із собою.

А потім — з простором довкола, з людьми, з містами.

Я побачила нас як єдину систему. Екосистему комунікацій. Де кожен рух має силу.

Мене захоплює, як ми впливаємо одне на одного. Як створюємо сенси й спільні системи. Як знаходимо одне одного в потрібний момент.

Люди й комунікації стали джерелом мого натхнення.

Тиша і комунікації стали моїми супутниками. І тим полем, у якому народжується моя творчість і мій пошук.

Розблокуй свою силу!

Є одна проста вправа, з якої я починаю навчання всіх своїх студентів. Вона виглядає елементарно. Майже наївно.

1 + 1

Ти береш один об’єкт і поєднуєш його з іншим — максимально неочевидним, несподіваним, іноді навіть абсурдним.

Ти не шукаєш логіку. Не обмежуєш себе «правильністю».

Ти просто спостерігаєш, як два чужі одне одному світи раптом створюють третій.

Так народжуються ідеї. Так тренується уява. Так день за днем запускається внутрішній мотор творчості — аж поки мозок не починає генерувати образи, які справді заслуговують на увагу.

Я робила цю вправу роками. Щоранку перед роботою — як зарядку.

«Світло + шкіра».
«Дихання + камінь».
«Форма + тиша».

Я поєднувала не лише об’єкти, а й стани. І в якийсь момент фантазія розганяється так, що в голові з’являються форми, яких раніше не існувало ніде — окрім моєї уяви.

Хороший дизайн схожий на добру математичну формулу. У ньому немає зайвого. Усе працює. Усе природне. Усе необхідне.

Але ця формула не виникає з повітря. Вона працює тоді, коли ти дозволяєш собі бачити світ ширшим, ніж він є.

Поєднувати несумісне. Думати сміливіше. І щодня — звільняти силу уяви.
Саме так народилася ідея квітучого сірника.

Сірник. Тонкий. Крихкий. Один рух — і він зникне. Але саме в цьому його сила.

Вогонь народжується лише там, де є ризик втратити все.

Мене вразило усвідомлення того, що сірник живе лише мить, але одна іскра здатна створити життя.

Ця ідея стала для мене символом власного перезавантаження.

Я хотіла показати життя — те саме, яке з’являється після темряви, після зламу, після «не можна», після «я більше не можу».

Коли ти ще не знаєш, ким станеш. Але вже точно знаєш, ким більше бути не хочеш.

І якщо з’являється іскра — значить, процес почався. Значить, ти вже в переході. Значить, ти вже оживаєш.

Ця прикраса — про той момент, коли всередині знову стає тепло. І ти розумієш: переродження почалося.

А отже, буде розвиватися життя, яке приведе до розквіту.

Пристрасть.

Уперше в житті я втратила голову від любові.

Я вся горю. На дворі війна, це ж треба знайти час для цього.

Не можу зосередитися. Не можу зібратися й працювати. Не можу приймати логічні рішення.

Я горю від світла життя. Я горю від краси.

Саме в момент сильного закохання я зрозуміла: я не лише створюю прикраси. Людина і є прикраса. В енергії. У присутності.

Усе довкола починає змінюватися, коли входиш ти.

У ювелірному світі є різні ніші — bijoux, авторська, fashion, subculture, fine, і вершина — high jewelry.

Але для мене завжди було важливішим інше. Мене цікавив сенс усередині предмета. Розкіш металу. Внутрішнє життя каменю. Те, що виникає між людиною і тим, що вона носить.

Прикраса може підкреслити. Але не вона створює сяйво. Сяйво створюєш ти.

Ти входиш — і змінюється атмосфера. Змінюється енергія. Змінюється все.

Бо справжня прикраса — це не форма і не матеріал. Це огранена часом особистість.

Ти одягаєш прикраси, які є твоїм продовженням. І ти і є прикраса.

Зовсім скоро ювелірні прикраси перестануть існувати лише як фізичні об’єкти.

Вони перейдуть у цифровий простір, зависнуть між нами — торкатимуться шкіри, обрамлятимуть обличчя, супроводжуватимуть жести, рухи й настрій.

Прикраси майбутнього не просто прикрашатимуть тіло. Вони розширюватимуть його цифрову ауру, створюватимуть нову естетичну й сенсорну атмосферу присутності — там, де людина взаємодіє не лише поглядом, а станом.

«Обличчя Майбутнього» — моє художнє дослідження трансформації краси та ідентичності в епоху цифрового втілення.

Це спроба зрозуміти: де закінчується класичне ювелірне мистецтво і починається цифрове? І як простір між технологією та відчуттям може стати новою формою мистецтва.

Я думаю, що в майбутньому прикраса зможе говорити. Реагувати. Змінюватися від дотику, відповідати на голос, зберігати моменти.

Це не заміна матеріального — це його продовження. Нове вимірювання. Нова свобода.

У своєму освітньому проєкті я завжди починаю з простого: придумай свою прикрасу — не з золота і каміння, а з думки, жесту або внутрішнього стану.

Спочатку вона існує без форми. Як відчуття. Як імпульс.

Я прошу не поспішати. Відчути її. Зрозуміти. Познайомитися з нею ближче. І лише потім — втілити. Дозволити зовнішньому стати продовженням внутрішнього.

Прикраса — це не лише предмет. Це стан. Спосіб присутності.

І, можливо, найважливіша прикраса — та, що вже є всередині, та, з якої все починається.

Я пройшла шлях. Я стала ближче до себе.